З давніх-давен укоренилося в суспільній свідомості якесь трохи іронічне ставлення до самого поняття жіноча поезія.
Чомусь часто можна спостерігати, як здебільшого представники сильної половини людства, виявляючи інтерес до жінок-поетів, з якоюсь часткою грайливості, легкості і, навіть, у деяких випадках, упередженості, розмірковують про вірші, написані жінками. Щиро кажучи, мені завжди здавалося, що від заздрості.
Бо ж не можна справді в першій чверті 21 століття, яка вже добігла кінця, сприймати творчість за принципом розбіжностей статей. Гендерне питання здатне вбити будь-яку творчість. І навіть натяк на нього. Тому і хочеться завжди дізнатися про нову поетичну збірку, ще одну сходинку у жіночій поезії, з перших вуст.
Буквально днями у Мюнхені, у Німеччині відбулася презентація нової віршованої збірки поетки та письменниці Наталі Тригуб «Вірші, що торкаються душі…». Дуже хочеться почути від неї самої, а також представниці Українського Вільного Університету, де відбулася презентація, Лілії Бондаренко як, власне, народилася ця збірка, що за вірші туди увійшли, чому так близько вони торкаються душі? Та чи торкаються ці вірші і чоловічої души?
Наталя Тригуб: Я переконана, що справжнє мистецтво не має статі. Є поезія, яка або торкається душі, або ні. Коли я пишу, я не думаю про гендерні межі, я думаю про вічні цінності: дім, пам’ять, любов до рідної землі та внутрішню силу, яка тримає нас усіх. Для мене найбільшою нагородою та доказом того, що моє слово «поза гендером», є відгуки чоловіків. Зокрема, мою поезію читають наші захисники – військові. Їхні слова для мене мають особливу вагу. Коли воїн каже: «Щоб так писати, треба мати особливий талант», або дякує за влучно переданий дух митця та патріотизм – це означає, що мої вірші стають для них підтримкою там, де панує найбільша напруга. Один із відгуків мене особливо розчулив: чоловік зауважив метафору про львівський годинник, що «нікуди не спішить». Він написав, що такі образи нагадують нам про те, що ми захищаємо – наш спокій, нашу історію та наше право творити добро. Якщо мої слова надихають чоловіків на фронті та в тилу пам’ятати, захищати й вірити – значить, ця збірка виконала свою головну місію.
Ред.: Пані Ліліє, презентація збірки відбулася в Українському Вільному Університеті? Як пройшла ця подія?
Лілія Бондаренко: Дозвольте уточнити: ця знакова подія відбулася у Літературному клубі українських жінок імені Анни Франк у Мюнхені. Це місце, де панує особлива атмосфера жіночого інтелектуального спротиву та творчості, тому презентація збірки поезій «Вірші, що торкаються душі» там була дуже доречною. Хоча, Ви праві, ми вже маємо плани на майбутнє щодо презентації й в стінах Українського Вільного Університету, адже творчість Наталі Тригуб заслуговує на представлення у найвищих академічних та культурних колах. Як головний редактор, я бачила реакцію аудиторії. І хоча Клуб – жіночий, відгук, який ми отримали згодом від широкої аудиторії, зокрема від чоловіків, підтвердив: ми видали книгу, яка резонує з усім українським суспільством. Ми не просто презентували збірку – ми продемонстрували силу українського духу, який через поезію об’єднує і жінок, і чоловіків навколо наших спільних ідеалів.
Ред. Пані Наталя, як довго Ви готувалися до видання нової книги «Вірші, що торкаються душі…»? Які саме вірші туди увійшли? З якими почуттями та емоціями Ви їх писали? А головне, яке емоційне світло вони несуть читачеві?
Наталя Тригуб: Ця збірка – не просто результат праці кількох років, це підсумок моїх внутрішніх трансформацій. Я готувала її неквапливо, дозволяючи кожному віршу «дозріти». До книги увійшли поезії, де жіноча душа розчиняється в природі, знаходячи там відповіді на вічні питання. Я писала їх у моменти глибокого споглядання – і в радості, і в моменти світлого смутку. Це емоції жінки, яка навчилася бути в гармонії з собою та світом. Головне світло цієї книги – надія та спокій. Я хочу, щоб читач, закривши останню сторінку, відчув, що він не один, що краса навколо здатна зцілити навіть найглибші рани.
Ред. Хто художник збірки? Чому там зображено таку веселу панянку? Що за танець вона виконує, що видно і ніжки у черевичках, і ошатний український костюм, а червона калина ніби зійшла з вишиванки, і чорні коси до підлоги?
Наталя Тригуб: Оформлення збірки – це результат нашої щасливої творчої зустрічі з видатною українською мисткинею Оксаною Бойко. На обкладинці та в ілюстраціях використано її полотна, зокрема знакову роботу «Ой у лузі червона калина» із серії «Сад Райських пісень». Цей твір увійшов до престижного каталогу Оксани Бойко «Золотий перекрій серця», і я відчула, що він є ідеальним візуальним втіленням моєї поезії. Чому саме цей образ? Бо ця «весела панянка» у танці – це не просто малюнок, це символ незламного духу української жінки. Її ошатний український стрій та червона калина, що ніби «ожила» з вишиванки, символізують наше глибоке коріння та генетичну пам’ять
