Головним ресурсом умовних політичних блоків тих, хто зараз пов’язані з державною владою та тих, хто був при владі до цього є всеукраїнський рівень своїх організацій.
Тобто, і перші і другі, в різні часи використовуючи державний апарат створювали осередки по всій країні.
Саме, завдяки їм вони мають можливість максимально ефективно проводити політичну роботу.
Дійсно, рівень підтримки цих партій і блоків не однаковий – для когось в пріоритеті Схід, для інших – Захід України. Але організаційні структури і їх фінансова спроможність роблять ці дві сили – теперішніх та колишніх головними гравцями.
Разом з тим, за годи незалежності держави в Україні потрохи сформувався умовний блок Третя сила, що не маючи дієвої всеукраїнської організаційної структури, все одне мають загальнодержавне політичне значення за рахунок своїх регіональних успіхів.
Це – мери українських міст та фінансово-промислові групи або олігархи, як їх називають у суспільстві.
Формування українських мерів як окремої політичної сили – це цілком природній процес в умовах трансформаційного переходу від авторитарної моделі управління до децентралізації.
Постійні конфлікти між державною та місцевою владою, всі ці баталії між облдержадміністраціями та меріями, між мерами та державними органами на кшталт Генпрокуратури або МВС, зміцнили політично міськіх голів.
В них не просто з’явилось бажання створювати власні політичні блоки – це стало умовою діяльності. То ж кожен з лідерів українського мерства – Клічко в столиці, Садовий во Львові, Вілкул в Днепрі та Труханов в Одесі, різними шляхами але дійшли до єдиного результату – створили стійкі регіональні політичні партії.
А, враховуючи, що на місцевому рівні виконкому простіше достукатися до виборця та заручитися його підтримкою, то і результат у таких партій може конкурувати з провладними силами. Головна ж проблема такої сили – це її локальність. Тобто, по-перше ми, місцеві, а інші міста – то є конкуренти.
Тому львовян важко вмовити голосувати за дніпрян, а одеситів за київлян. Хоча спроби об’єднати ці регіональні сили в єдиний блок відбуваються останні років десять. То ж, формування блоку українських мерів це лише питання часу.
Інша сторона третьої сили – це фінансово-промислові групи. Тут все незмінно на рівні ідеї всі 32 роки незалежності – є бізнес, є його інтереси, і є політичне забезпечення цих інтересів. Для прикладу – мав Вадим Ландик бізнес по виробленню холодильників «NORD», та й створив на базі його сервіс-центрів партійні осередки «Партії праці». І хоча партійці були в кожному українському місті, головна діяльність відбувалася лише в Донецькій області, на місці головного виробництва.
За таким принципом, зазвичай, і працюють олігархічні проекти – є декілька «материнських» регіонів, а інша частина країни виглядає нерентабельною. То й же Ландик, навіть після об’єднання з іншими олігархічними партіями в єдину «Партію регіонів» не вийшов на всеукраїнський рівень, а продовжував опікуватися власним виробництвом.
Ну, і останньою категорією політичних гравців можна виділити, так званих «чорних лебедів» — особистостей з високим рівнем впізнавання та довіри. Головним ресурсом для них є власний рейтинг, а фінансовим підґрунтям – кошти ФПГ. І далі все залежить від таланту.
Якщо проаналізувати минулі парламентські вибори, то, наприклад, аутсайдер перегонів, що потрапив у ВРУ партія «Голос» отримала біля 900 тисяч голосів виборців. Що в 2 рази менше ніж підписників у Олексія Арестовича на YouTube, чи в 6 раз менше ніж у інстаграм-блогерки Софії Стужук.
Саме це і є тою руховою силою, що штовхає різних людей, які не задоволені традиційними політичними проектами на створення нових. Мовляв, що там важкого отримати декілька тисяч голосів підтримки.
🇺🇦То ж наступні вибори до Верховної Ради, навряд чи стануть виключенням і ми побачим велику кількість бажаючих хайпанути на перегонах.
фыафы афыа фы афы а