Анонсовані президентом спроби завершити війну перемовинами заставляють замислитися, що є сьогоднішня Україна і про що, або до яких меж може дійти пошук компромісів.
Відразу скажемо, що ми нічого не пропонуємо. Більш того, лише продовжуємо зазначену керівництвом країни дискусію, щодо позицій України по відношенню до агресора та партнерів.
Бо і у першого, і у других є вже оформлені пропозиції, які вони з періодичністю ударів ковальського молота вкидають в інформаційний простір. І не помічати це безглуздо.
І, якщо, питання збереження незалежної демократичної України, як держави вільних українців – це константа, що не потребує, навіть, додаткових пояснень, то залишаються лише два раціональних фактори державності, а саме, територія країни та її народу. І після півгодини виплеску емоційного негативу, що з’явився після цих слів в душі у кожного українця, спробуємо максимально нейтрально та практично розібратися в темі.
Щодо території. Як і всі країни в світі, Україна постійно змінювала свої кордони. Лише в минулому сторіччі ці зміни відбулися декілька разів, починаючи з першої світової і закінчуючи розпадом СРСР. Мова йде про західні, східні, південні та північні кордони, які пересувалися з періодичністю в середньому раз на 10-15 років. При цьому перекроювання мапи відбувалось на великі площі. Да і в цьому сторіччі, Україна декілька раз обмінювалася з сусідами територією.
Щодо народу – то українці лише недавно почали відчувати себе єдиною нацією. Але цей процес ще триває і на його шляху ми бачимо безліч перекосів в ту чи іншу сторону. І саме це може бути використане агресором. То ж що стане предметом перемовин: національна єдність чи територіальна цілісність? Особисто нам не до вподоби жоден з варіантів. Але ми – прагматики, а офіс президента просто так не анонсує переговорні процеси.
То ж давайте обговорювати, поки це рішення не прийняли без нас.
фыафы афыа фы афы а