«Мої діти війни»… До Дня лялькаря: чи можна творити в умовах війни?

…На спомин українського лялькарства розбомбленого у Харкові, Києві, Сумах та Чернігові, замордованого у Маріуполі, Охтирці, Ірпені «простыми русскими людьми», «простыми русскими кукольниками»…

…Мої «діти війни». Так називає своїх ляльок майстриня з Одеси Інна Шипілова. Вона написала у себе на сторінці у Facebook дуже чутливий пост. Приводимо його цілком.

Не думала, що зможу робити ляльок, поки йде війна. І навіть, якщо моє місто зараз не на лінії фронту, і я у відносній безпеці, все одно я гостро відчуваю біль і горе свого народу.

Гостро відчуваю біль від зрадників, які виявилися і серед одеських лялькарів… Ці ляльки стали моєю рефлексією переживання війни, моєю терапією.

Я їх робила протягом другого тижня війни, відчуваючи зміни у своєму психологічному стані, розмірковуючи чому саме такі ляльки виходять з моїх рук…

Ці ляльки з відходів картонної упаковки від останньої поштової посилки, яку я отримала до війни. Я ніколи не робила ляльок із паперу чи картону, це було абсолютно спонтанно. Я пробувала робити більш звичні для мене ляльки з тканини, але ні, вони ніяк не хотіли виходити. А на картоні ляльки малювались одна за одною.

Я думаю це щось про крихкість людського життя, про те, що воно легко розламується і розривається, як той картон. Це про те, що із людиною треба бути дуже обережним, щоб не зламати її. На війні це особливо гостро відчувається…

Я собі надумала, що то будуть немовлята. Але коли я почала малювати обличчя, то виходили обличчя дорослих людей, зовсім не немовлята. Я навіть одягнула дві ляльки по дорослому, але це було щось не те. Це все ж були немовлята з дорослими обличчями.

Тоді я згадала Шевченкові слова: «і живі, і мертві, і ненароджені». І тоді я зрозуміла, що це саме вони «і живі, і мертві, і ненароджені» земляки мої, весь мій споконвічній український рід, який виживає у війні, і гине у війні, і ті, хто вже ніколи не народиться.

В нашій культурі, як і в культурі всіх народів нашого континенту, є давній міф про Святе Дерево, Дерево Життя, на гілках якого в колисках гойдаються, як немовлята, душі ще ненароджених і вже померлих людей. Ось той образ, який я не свідомо робила.

Вазони, намальовані на ляльках — це теж традиційний для української культури образ того самого Дерева Життя. І ось це фізіологічне відчуття цього Дерева, і причетності до нього всіх душ, скривджених війною, стало для мене дуже терапевтичним… І саме малювання цих вазонків, чи птахів з Вирію, давало впевнене відчуття невтраченності цих душ.

Спочатку я сповивала немовлят у старенькі клаптики тканини, і це було як те саме відчуття людини на війні, холоду, голоду, грязі і жаху. Але з часом це стало муляти, вже стара тканина не задовольняла.

Тоді згадалось, що в мене є давнішній запас американської бавовни з колекції «баранівського ситцю». Це тканина, яка зроблена за давніми зразками дуже гарної тканини російської мануфактури Баранова. Така собі візитівка російського текстилю.

Ось, це було саме воно! Це була моя метафора моєї контрибуції та репарації! Найкращі російські тканини мають послужити пелюшками і ковдрами, які зігріють душі нашого роду, скривджені війною, скривджені росіянами.

На цьому я відчула справжнє полегшення і тверду землю під ногами.